Сторінка пам'яті

САВІНОВ Сергій Васильович

Народився 2 листопада 1995року в українському селищі Іванівка Братського району Миколаївської області.

  Через деякий час сім’я Савінових

переїхала у с.Мар’ївку Баштанського району Миколаївської області.

   У 2014 році Сергій закінчив середню школу. Любив займатися спортом, був працьовитим, товариським.

  У 2015році був призваний на строкову службу до ЗСУ.

   Після армії пішов захищати суверенітет та цілісність рідної держави за контрактом. Службу проходив у Донецькій області. Був командиром відділення.

  30 серпня 2019 року в районі проведення операції Об’єднаних сил поблизу населеного пункту Водяне, під час ворожого обстрілу , Сергій Савінов отримав несумісне з життям поранення, завдане снайпером .

   Похований Сергій Васильович в селі Мар’ївка Баштанського району Миколаївської області.                           

   2 листопада 2019 року на території Мар’ївської гімназії було відкрито меморіальну дошку в пам'ять випускника школи Сергія Савінова. Участь у заході взяли побратими – військовослужбовці, представники Баштанської спілки учасників АТО, рідні та друзі Сергія, учителі та учні Мар’ївської гімназії, небайдужі односельці. Дошка була відкрита в день його народження.

  Указом Президента України від 5 листопада 2019 року молодшого сержанта Миколаївської 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергія Савінова посмертно нагороджено орденом « За мужність» ІІІ ступеня. Нагорода присвоєна за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.

У Сергія Васильовича Савінова залишилися  мати, сестра, племінники.

ОЛЬШАНОВСЬКИЙ Сергій Йосипович

Народився 20 липня 1966 року в селі Губельці Славутського району Хмельницької області. У зв’язку з переїздом родини на Миколаївщину  навчався в Інгульській ЗОШ, далі здобував освіту в Снігурівському ПТУ, отримавши професію водія.

         У 1984 - 1986 роках проходив строкову службу у місті Ленінграді, пізніше був направлений на острів Кубу.

         Після служби працював водієм у м. Баштанка, згодом – у Виноградівському психоневрологічному будинку-інтернаті. З 2008 по 2022 роки працював слюсарем у Виноградівській загальноосвітній школі І – ІІІ ступенів. 

          У 2014 році, отримавши повістку, без вагань пішов захищати рідну Україну. Став учасником 4 окремої механізованої бригади імені короля Данила Галицького (посада зенітник). Стояв на східних рубежах України: Артемівськ, Дебальцеве, Кримське, Лисичанськ.

          На захист рідної держави став з першого дня війни, тому з початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, не роздумуючи, прибув до Баштанського РТЦК та СП. Під час виконання бойового завдання у Миколаївській області 26 лютого 2022 року Сергій Йосипович загинув.

         Указом Президента України від 18 липня 2023 року №433/2023 Ольшановський Сергій Йосипович нагороджений медаллю «За військову службу Україні» посмертно. 22 грудня 2023 року у Виноградівській гімназії Інгульської сільської ради державну нагороду було передано матері загиблого Героя.

          В Ольшановського Сергія з рідних залишилися мати, четверо дітей, сестри та дружина, з якою проживав у цивільному шлюбі.

ВАНДРОВСЬКИЙ Микола Вікторович

Народився 17 грудня 1992 року в с.Костичі Баштанського р-ну Миколаївської області.

У 2016 році закінчив Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлин-ського,  факультет фізичного виховання та захисту Вітчизни, у званні молодшого лейтенанта.

З вересня 2016 року заключив контракт і проходив службу в 36 ОБрМП у  військовій частині А1275. В 2016-2021 роках брав участь у антитерористичній операції на Сході України. Звання старший лейтенант.

Одружився 20.07.2018 року.

З початку повномасштабного вторгнення російської федерації до України, у лютому 2022 року продовжив воювати в Збройних Силах України на посаді командир роти 503 ОБМП 36 ОБрМП Військово-Морських Сил Збройних сил України, військове звання капітан. Брав участь у боях під с.Широкине, с.Павлопіль, с.Гнутове, м.Маріуполь, м.Торецьк, смт.Верхньоторецьк, с.Новоукраїнка, с.Саханка, с.Зачатівка Донецької області.

Загинув 3 березня 2022 року внаслідок підриву на ворожій міні при захисті с.Зачатівки Волноваського району Донецької області, у віці 29 років. У Миколи Вандровського залишились батьки, брат, сестра і дружина.

За особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку та з нагоди Дня морської піхоти України Указом Президента України №204/2021 21 травня 2021 року нагороджений орденом «За мужність» IІI ступеня.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України №397/2022 8 червня 2022 нагороджений орденом «За мужність» II ступеня (посмертно).

У листопаді 2023 року в с.Лобріївка Баштанського району Миколаївської області ім’ям Миколи Вандровського названо вулицю, на якій він мешкав.

ГАЛУШКА Віталій Васильович

Народився 14 червня 1998 року в селищі Лоцкине Баштанського району Миколаївської області.

Закінчив Лоцкинську ЗОШ І-ІІІ ступенів, після якої продовжив навчання в професійному училищі №11. Здобув професію газоелектрозварювальника. У 2017 році був призваний на строкову службу у лави Української армії, де отримав звання матроса. У березні 2018 року прийнятий на військову службу за контрактом і був прикомандирований до 137 бригади у місті Одеса. У 2019 році отримав звання старшого матроса.  У період з 03.06.2020 по грудень 2020 року безпосередньо брав участь у здійсненні заходів забезпечення національної безпеки і оборонної відсічі, а також стримуванні російської агресії в зоні АТО, а саме в селі Зайцеве. При несенні служби був контужений. У 2021 році був звільнений зі служби.

Віталій повернувся в рідне село, де працював на елеваторі «Прометей». «Багатослівний, привабливий, безвідмовний у виконанні доручень, енергійний», - так відгукувалися про нього колеги.

25 лютого 2022 року Галушка Віталій знову пішов захищати територіальну цілісність та суверенітет України. Він  кинув усе : сім’ю, друзів, роботу.

2 травня 2022 року загинув Віталій від ворожої кулі. Мамі – Галушко Світлані Василівні – прийшло сповіщення: «Стрілець-зенітник ракетного взводу і десантно-штурмового батальйону в частині АО224 старший матрос Галушка Віталій Васильович загинув 02.05.2022р. під час виконання завдань, призначених в ході ведення бойових дій в районі населеного пункту Ямпіль, Донецької області».

    Попрощатися із Віталієм Васильовичем вийшла вся громада. Зустрічали героя односельчани зі скорботою в серці, стоячи на колінах, і з квітами в руках.   

Добрий, чуйний хлопець, який щиро любив свою родину, друзів та близьких людей. Віталій був людиною з гумором, і тому легко підтримував розмови з друзями. Він був трудолюбивим. Для своєї мами юнак був єдиною опорою, помічником і захисником. Віталій був гордістю своєї сім’ї.

На цвинтарі усі рідні, близькі та знайомі віддали шану герою. Тепер біля могили Віталія майорить український прапор, який встановили однокласники Віталія. 

У Віталія залишилась мама.

В березні 2023 року в селищі Лоцкине ім’ям Віталія Галушки названо вулицю, на якій він проживав.

ДЖУМАК Микола Ілліч

    Народився 6 квітня 1973 року в селі Мар’ївка Баштанського району Миколаївської області.

      З 1980 по 1989 рік навчався у Мар'ївській восьмирічний школі. Був добрим, щедрим, товариським. Після закінчення школи проживав у м. Миколаєві. Працював на трансформаторному заводі, пізніше займався комерційною діяльністю.      Уважний, люблячий син і брат. Простий у спілкуванні, життєлюб, до кінця виконав свій громадянський  обов’язок.

     Справжній патріот своєї Батьківщини, Микола Ілліч не зміг спокійно всидіти вдома, коли  росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну. За покликанням свого серця  09 березня 2022 року пішов добровольцем у лави ЗСУ. Чоловік не вагаючись пішов до РТЦК та СП, записався добровольцем та мужньо став на захист Батьківщини на Харківщині. Воював у складі 79 окремої десантно-штурмової бригади. Виконуючи бойове завдання щодо захисту Незалежності України, багато українських воїнів загинули та були поранені. Серед полеглих був і Джумак Микола Ілліч.

   Загинув  25.04.2022 року під Харковом. Йому назавжди 50 … Загинув з честю і, до кінця виконавши свій обов’язок, віддав за мир в Україні найцінніше – власне життя. Тож добрий, світлий спомин про загиблого захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів та знайомих.

 Похований на кладовищі в с.Мар’ївка Баштанського району Миколаївської області.

Із рідних залишився брат.

 ПОЗДНЯКОВ  Сергій Володимирович

Народився  04 квітня  1981 року  у селі Новооолександрівка  Баштанського району  Миколаїв ської  області.

 У 1996 році закінчив  Новоолек сандрівську ЗОШ  І-ІІІ ступенів та одразу пішов працювати в колгосп «Правда» -трактористом. Перебував  у спілці мисливців, не пропускав жодного полювання.

 Строкову військову службу про ходив у місті Білгород-Дністровськ  Одеської області  у період з 1999 по 2000 роки .Брав участь у антитерористичній операції на Сході України у період з 2014 по 2015 роки, зокрема в районі села Новоми хайлівка Мар’їнського району Донецької області. Був старшим навідником гранатометного взводу 1 механізованого батальйону військової частини  В0095 28-ої бригади.

З початку повномасштабного вторгнення російської федерації до України,  у лютому 2022 року мобілізований до лав Збройних Сил України та направлений у військову частину А2802 номер обслуги гранатометного відділення  гранатометного взводу роти вогневої підтримки  1 батальйону 36-ої окремої  бригади  морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського . Військове звання - рядовий солдат. Брав участь у боях під селом Великим Артаковим Миколаївської області.

Загинув  27 травня 2022 року за нашу Батьківщину , виявивши  стійкість і мужність, в районі села Велике Артакове Баштанського (Березнегуватського)  району Миколаївської області у віці 41 рік. У Сергія Позднякова  залишились сестра та брат.

В 2015році  отримав посвідчення учасника бойових дій  та нагороджений Грамотою за сумлінне виконання обов’язків військової служби, зразкову військову дисципліну, точне та вчасне виконання  поставлених бойових завдань, особисту взірцевість  у справі служіння Батьківщині. За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Указом Президента України № 397/2022 від 08 червня  2022 року нагороджений орденом  «За мужність» IIІ ступеня (посмертно).

Захоронений в с.Новоолександрівка Баштанського району Миколаївської області  на місцевому  кладовищі.

МАРЦИНКО Володимир Леонідович

Народився 13 лютого 1977 року у місті Кам’янське (Дніпродзержинськ)

Дніпропетровської області.

У 1995 році закінчив Новоолександрівську ЗОШ  І-ІІІ ступенів. Працював на молочнотоварній фермі в колгоспі «Правда». Після розпаду колгоспу, обробляв землю самостійно та займався збором молока для Баштанського сирзаводу.

  Строкову військову службу проходив у Десні на Чернігівщині у період з 1995 по 1996 роки у військовій частині 12610. Брав участь у антитерористичній операції на Сході України у період з 2014 по 2015 роки, в складі військової частини пп В0095 КБМ-КВ в Донецькій та Луганській областях, зокрема  у Мар’їнці, Водяному та Кураховому. Був командиром відділення.

З початку повномасштабного вторгнення російської федерації,  у лютому 2022 року мобілізований до лав Збройних Сил України та направлений у військову частину А2802 36-ої окремої  бригади  морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського на посаду командира відділення обслуговування бронетанкової техніки ремонтного взводу  ремонтної роти бронетанкового озброєння і техніки ремонтно – відновлювального батальйону. Військове звання - старшина. Брав участь у боях під селом Велике Артакове Миколаївської області.

Загинув  27 травня 2022 року  в бою  від осколкових поранень , які були несумісні з життям , в районі села Велике Артакове Миколаївської області у віці 45 років. У Володимира Марцинка  залишились мати, сестра, цивільна дружина та  син .

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Указом Президента України № 397/2022 від 08 червня  2022 року нагороджений орденом №386411 «За мужність» IIІ ступеня (посмертно).

Захоронений в с.Новоолександрівка Баштанського району Миколаївської області  на місцевому  кладовищі.

ПЕТРУШЕВСЬКИЙ Віталій Васильович

Народився 13серпня1988 року в селі Добре Баштанського району Миколаївської області.

  З 1994 по 2003 рік навчався в Добренській ЗОШ І – ІІІ ступенів.  Добросовісний, відповідальний, чесний, товариський . Таким пам’ятають Віталія рідні, друзі, однокласники…

  Після 9 класу вступив до Баштанського ПТУ , де здобув спеціальність зварювальника.

 Спочатку працював у Харкові будівельником. Після одруження, переїхав жити в село Інгулку Баштанського району Миколаївської області.

   Працював у місті Миколаєві на шиферному заводі. Останнє місце роботи підприємство НІК-НАФТОБАЗА.                      Вірний чоловік, щасливий батько двох дітей – сина Андрія та доньки – Вероніки.

  Віталій був людиною з багатосторонніми інтересами та справжнім патріотом.

Займався спортом, любив море, був яскравою особистістю.

    У перший день повномасштабного вторгнення РФ на територію України, 24 лютого 2022року, він з перших днів записався до Інгульської територіальної оборони.

   Коли ворога погнали з села, він добровольцем пішов захищати Батьківщину і з 14 квітня 2022року був прийнятий до лав ЗСУ в 25 окрему десантно-штурмову бригаду, де йому присвоєно звання молодшого сержанта.

   ПЕТРУШЕВСЬКИЙ Віталій Васильович був старшим стрільцем 8 парашутно-десантної роти 3 парашутно-десантного батальйону. Воював під Северодонецьком.

  Вірний військовій присязі , у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність, загинув 23 червня 2022року від отриманих поранень, не сумісних із життям, під час участі в бойових діях за забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії, поблизу населеного пункту Мазанівка Донецької області.

   Петрушевський Віталій Васильович був нагороджений посмертно медаллю

 «Захиснику Вітчизни» .
У загиблого залишилися батьки,  дружина, двоє неповнолітніх дітей .

ХОМЕЙ Олександр Олександрович 

Народився 27.01.1997 в с. Михайло – Ларино Жовтневого району Миколаївської області.

 У 2014 році закінчив  Мар’ївську ЗОШ І-ІІІ ступенів. Навчався в Надбузькому професійному аграрному ліцеї. Здобув кваліфікацію кухаря-офіціанта, кондитера.

 Працював водієм у приватного підприємця.
Олександр був веселий вдачею, відповідальною та серйозною людиною. Виділявся приємністю у спілкуванні з однолітками та старшими за себе людьми. Завжди був готовий допомогти у скрутну хвилину будь-кому. Мав дуже багато друзів, які поважали його за розсудливість, чесність, працьовитість. Уважний, люблячий син і брат.

 Під час повномасштабного вторгнення 18 березня 2022 році добровольцем пішов у лави ЗСУ. Спеціальність - стрілець першого відділу ІІ стрілкового взводу.

 З 18 березня 2022 року по 14 серпня 2022 року брав участь в боях у с.Піски Донецької області. Його життя обірвалося на одному з найнебезпечніших напрямків фронту Донеччини, де точилися важкі бої, де не вщухають ворожі обстріли, де земля просякнута кров’ю цвіту нації... 

  Загинув 14.08.2022 року під час артилерійського обстрілу.

  Нагороджений орденом «За мужність».

   У Олександра Олександровича залишилися мати, батько, брат, сестра, дружина.

КУЗНЄЦОВ Олег Вікторович

Народився 07 грудня 1997 року у селі Родники, Баштанського району, Миколаївської області, у багатодітній родині.

В 2016 році закінчив Доброкриничанську ЗОШ І-ІІІ ст. З дитинства мріяв стати військовим.

КУЗНЄЦОВ Олег Вікторович призваний на військову службу 31 липня 2018 року Баштанським РТЦК та СП.

  Призначений навідником-оператором розвідувального взводу військової частини А0224, військовослужбовець за контрактом. З початку війни був у найгарячіших частинах фронту. Вірний військовій присязі, у бою за Україну, виявив стійкість і мужність.

Загинув 21 вересня 2022 року  у віці 24 роки під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Максимільянівка,  Донецької області.

Указом Президента України від 3 вересня 2023 року №553 КУЗНЄЦОВ Олег Вікторович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

9 лютого 2024 року високу державну нагороду передано батьку загиблого захисника України, КУЗНЄЦОВУ Віктору Миколайовичу.

     Не одружений. У Олега залишилась мати.

     Близькі, рідні та друзі завжди пам’ятатимуть Олега, як добру, порядну,чесну людину, як відданого патріота своєї Батьківщини.

ПАСАМАНОВ Юрій Павлович

Народився 30 березня 1966 року в м.Васильків Київської області у сім’ї робітників.

Батько, Пасаманов  Павло Йосипович - пенсіонер, працював кочегаром на шкіряній фірмі в м.Васильків.

Мати, Пасаманова Ольга Іванівна - пенсіонерка, працювала вихователем у дитячому садочку.

Брат, Пасаманов Олександр Павлович, працює вогнеборцем.

Із вересня 1972 року до 1983 року навчався у Васильківській ЗОШ № 3, де отримав повну середню освіту.

Після закінчення школи у 1983 році вступив на навчання до Київського технікуму радіоелектроніки, який закінчив у 1986 році, отримавши спеціальність «технік - налагоджувальник радіоапаратури». Цього ж року почав працювати за своєю спеціальністю на “ЮПТП”- Південному виробничо-технічному підприємстві у м.Миколаєві. Звільнився у зв’язку з призовом на військову службу, яка тривала до 1988 року. Після завершення служби повернувся працювати на “ЮПТП” електротехніком. На даному підприємстві пропрацював до 2005 року, поступово підвищуючи свої категорії. Був провідним інженером - електроніком основного виробництва. Деякий час працював охоронником у Миколаївському морському порту.

Відомості про сімейний стан та склад родини:

Дружина, Прилуцька Валентина Костянтинівна, 13.01.1953 р.н., пенсіонерка. Працювала на підприємстві “ЮПТП”.

Юрій Павлович виховував двох синів дружини: Каіна Віталія Олександровича, 1975 р.н. та Каіна Максима Олександровича,1981 р.н.

У вересні 2022 року добровільно пішов служити до лав ЗСУ, отримав звання старшого сержанта.

Вірний військовій присязі брав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації. Загинув Юрій Павлович у Харківській області Куп’янському районі біля населеного пункту Дворічна   30 жовтня 2022 року під час мінометного обстрілу, отримавши поранення не сумісні з життям.

Юрій Павлович -  справжній Герой-захисник, який поліг за свободу і Незалежність України !

ПОЛЬШИН Сергій Іванович

Народився 4 квітня 1987 року у селі Новофонтанка Баштанського району Миколаївської області.

У 2002 році закінчив Новопетрівську СЗШ І-ІІ ступенів. У 2005 році закінчив Професійно-технічне училище №9 м.Баштанка і здобув професію монтажника санітарно-технічних систем та устаткування; електрика ручного зварювання.

Строкову військову службу проходив у період з 2005 по 2006 роки у військовій частині А3814, де опанував посаду старший понтонер, звання рядовий.

Працював з 2008 по 2011 рік в Солом’янському РВ ГУ МВС України в м.Києві на посаді інспектор патрульної служби.

Призваний Баштанським РТЦК та СП 31 серпня 2022 року до лав Збройних Сил України та направлений у військову частину А1910 на посаду водій гранатометного відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти. Військове звання солдат. Брав участь у боях в Луганській області.

Загинув 12 грудня 2022 року внаслідок артилерійського обстрілу в ході штурмових дій позицій противника в районі с.Червонопопівка Кремінського району Луганської області  у віці 35 років. У Сергія Польшина залишились батьки, дружина, пасинок та дві доньки.

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Указом Президента України № 218 від 13 квітня 2023 року нагороджений орденом «За мужність» IІI ступеня (посмертно).

КУЦ Віталій Миколайович       

   Народився  29.10.1976 року  в  селі Інгулка Баштанського району Миколаївської області.

     У 1982 році пішов у перший клас Інгульської середньої школи. Навчався добре. Найбільше любив фізичну культуру, початкову військову підготовку  та історію України. Брав активну участь у суспільному житті класу та школи, виступав на шкільних вечорах.

    З дитинства був кмітливим, веселим та говірким, полюбляв жартувати, грати у футбол. Спочатку грав за збірну команду школи, пізніше за збірну команду села Інгулка.

   Щирі, дружні та міцні товариські відносини в класі зі школи переросли і в доросле життя та залишилися справжніми до останнього…

   Після закінчення школи,  в 1993 році Віталій вступив до Миколаївського сільськогосподарського інституту,  де   отримав спеціальність агронома, бо мріяв працювати на землі, і не уявляв свого життя в місті.  Працював за фахом у колгоспі «Ленінський шлях», Агро Капітал Центрі, СТОВ Інгульському.

  Офіційно у шлюбі не перебував.

  З 24 лютого 2022року Віталій записався до лав територіальної оборони. В період окупації села Інгулка проводив розвідувальні операції та передавав інформацію до лав ЗСУ про позиції та кількість ворога.

   З 16 квітня 2022року був призваний на військову службу захищати рідну землю. Одразу добровільно погодився нести службу на одній з небезпечних ділянок Херсонської області. Від початку був відзначений, як відповідальний та відданий воїн-патріот, який може повести за собою людей .

Молодший сержант, КУЦ Віталій Миколайович, був командиром 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 2 стрілецької роти (військової частини А 7095).

   Життя героя , вірного військовій присязі, який виявив стійкість і мужність у бою за нашу Батьківщину, обірвалося 13 березня 2023року поблизу населеного пункту Давидів Брід Бериславського району Херсонської області.

  Йому було лише 46 років…Загинув з честю і до кінця виконавши  свій службовий обов’язок, віддав за мир в Україні найцінніше – власне життя.

    Куц Віталій нагороджений медаллю « За оборону рідної держави».

  У загиблого залишилися батьки, сестра, племінники, співмешканка, пасербиця.

НАДРАГА Сергій     Юрійович

Народився 08 липня 1984 року у м. Миколаєві, Миколаївської області.

Навчався в Миколаївській ЗОШ №57 в м. Миколаєві. З дитинства завжди був добрим, веселим,  дружелюбним юнаком та мав багато друзів. У 2000 році вступив до Миколаївського технікуму залізничного транспорту. Після закінчення технікуму  працював провідником на залізниці.

З початку повномасштабного вторгнення російської федерації до України, проживав в окупації села Добра Криниця, Баштанського району, Миколаївської області. У січні 2023 року мобілізований до лав Збройних Сил України та направлений у військову частину А1910 старшим стрілцем десантно-штурмового відділення, десантно-штурмової роти. Військове звання - солдат. В ході виконання бойових  завдань завжди був вірний військовій присязі.

   За час проходження військової служби зарекомендував себе з позитивної сторони. Свої  обов’язки виконував добросовісно, користувався авторитетом серед колег. З розумінням ставився до питань, що виникали при виконанні бойових завдань, стійко переносив інтенсивні навантаження. За час проходження військової служби брав участь у боях на території Луганської області.

Загинув 04 квітня 2023 року на позиціях поблизу м. Кремінна Сєвєродонецького району, Луганської області від ворожого снайперського обстрілу у віці 38 років. Не одружений. У Сергія залишилась мати – Надрага Світлана Станіславівна.

      За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність» IIІ ступеня (посмертно), нагороду передано матері загиблого захисника України, НАДРАГІ  Світлані Станіславівні.

РУДНИЦЬКИЙ Владислав Сергійович

Народився 6 грудня 1999 року в селі Виноградівка Баштанського району Миколаївської області.

        У 2015 році закінчив Виноградівську загальноосвітню школу І – ІІІ ступенів. Під час навчання виявив себе працелюбним, старанним учнем, захоплювався малюванням та різьбою по дереву.

     Цього ж року вступив до Миколаївського коледжу транспортної інфраструктури Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту. У 2019 році закінчив навчання. Працював на встановленні сонячних панелей на території села Виноградівка.

      Коли розпочалася повномасштабна агресія, Владислав,  прийнявши самостійне рішення, у 2023 році вступив до лав ЗСУ. Був старшим стрільцем другого аеромобільного відділення першого взводу третьої роти військової частини А 0224.

      Солдат Рудницький Владислав Сергійович загинув 13 травня 2023 року в районі населеного пункту Красногорівка Донецької області, залишившись вірним військовій присязі, даній українському народу.

      22 грудня 2023 року у Виноградівській гімназії Інгульської сільської ради рідним передано медаль «За військову службу Україні». Це державна нагорода військовослужбовцю Збройних Сил України за мужність та відвагу, самовіддані дії, виявлені під час захисту державних інтересів України. Указом Президента України від 18 липня 2023 року №433/2023 цієї нагороди Рудницький Владислав удостоєний посмертно.

      Залишилися у Владислава мати, батько, брати-близнюки, донька.

КРАСНІЦЬКИЙ Олександр Анатолійович

Народився 24 червня 1985 року в селищі Лоцкине Баштанського району Миколаївської області.

Закінчив 8 класів Лоцкинської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Після закінчення школи  навчався в ПТУ № 42 с.Андріївка Баштанського району Миколаївської області.        

У 2004 році працював будівельником в м. Бердичів Житомирської області. Потім працював у місті Одеса. У 2019 році Олександр повернувся до рідного селища Лоцкине і працював у ТОВ “Елеватор - Прометей” до початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну.

З початку повномасштабного вторгнення російської федерації до України, у лютому 2022 року мобілізований до лав Збройних Сил України, разом з побратимами виганяли ворога з населених пунктів Баштанщини. Пізніше  направлений у військову частину А7356 на посаду стрільця  2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти. Військове звання - солдат. Брав участь у боях на лівому березі Дніпра Херсонської області, захищав від ворожої навали Херсонщину.

Відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконував військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу і незалежність, загинув 23 серпня 2023 року внаслідок артилерійського обстрілу на  острові Козулиський, Херсонської області у віці 38 років. У Олександра залишився батько- Красніцький Анатолій Михайлович, 1955 р.н., дружина Красніцька Олена Костянтинівна,  два сини та донька. Найменший синочок Владислав народився 11.11.2023 року.

БАКУН Михайло Михайлович

Народився 9 липня 1986 року в селі Виноградівка Баштанського району Миколаївської області.

        У 2001 році закінчив 9 класів Виноградівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів. Під час навчання захоплювався футболом, був вихованим та уважним учнем.

     У 2003 році закінчив Надбузький професійний ліцей і здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів та електрозварника ручного  зварювання.

       Останнім часом працював робітником у Миколаївавтодорі.

       У 2014 році пішов захищати рідну Україну, беручи участь в антитерористичній операції на сході України.

       З початком повномасштабного вторгнення Михайло Михайлович вдруге вирішив іти на війну. Був радіотелефоністом відділу управління командира 2 батареї  2  механізованого батальйону військової частини А 7013. 20 квітня 2023 року отримав Посвідчення учасника бойових дій.

      Життя Героя, вірного військовій присязі, який виявив стійкість, мужність та відданість у бою за Українську державу, обірвалося 30 серпня 2023 року внаслідок мінометного обстрілу противником під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новоданилівка Запорізької області.

      У Михайла залишилися три сестри.

      Йому було лише 37 років … Загинув з честю і, до кінця виконавши свій службовий обов’язок, віддав за мир в Україні найцінніше – власне життя. Тож добрий, світлий спомин про загиблого захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів та знайомих.

ОПАНАСИК Володимир Семенович

Народився 5 травня 1978 року в с. Висоцьке Добровецького району Рівненської області.

  З 1988 по 1995 рік навчався у  Мар’ївській середній школі.

   Після закінчення школи вступив у Новобузький технікум механізації та електрифікації сільського господарства та здобув кваліфікацію техніка-механіка. По закінченню навчання у 1996 році був призваний на строкову службу в армію.

   По закінченню служби у 1998 році закінчив курси і здобув клаліфікацію токаря I розряду. Працював у м. Миколаєві токарем у ТОВГД "Югелеватор", пізніше у Миколаївському сервісному механічному центрі. За час роботи на підприємствах нагороджений грамотами за активну участь в громадсько-суспільній роботі та подяками за добросовісне ставлення до роботи. Серед колег по роботі користувався повагою та авторитетом.

Володимир був людиною відкритої, щирої душі, завжди ввічливий і тактовний. Прекрасний брат і син. Любив понад усе свою сім'ю. Із великим задоволенням працював на землі.
 У лави ЗСУ був призваний Миколаївським РТЦК та СП у березні 2022 року.

Боронив Україну з початку повномасштабного вторгнення. Проходив службу в 36-ій окремій бригаді морської піхоти.

   Життя Героя , вірного військовій присязі, який виявив стійкість і мужність у бою за нашу Батьківщину, обірвалося у 2022 році.

  Йому було лише 44 роки…

Загинув з честю і до кінця виконавши свій службовий обов’язок, віддавши за мир в Україні найцінніше – власне життя.

 У Володимира Семеновича Опанасика залишилися батько, брат, донька.

РИЖИК Леонід Миколайович

Народився 26 жовтня 1973 року у селі Добре Баштанського району Миколаївської області.

Батько, Рижик Микола Євтихійович, 1946 р.н., працював слюсарем в вагонному ДЕПО станція Миколаїв-вантажний.

Мати, Кандлен (Цивильова) Галина Олександрівна, 01.01.1950 р.н., працювала кранівницею електрокозлового крану, в Херсонському МЧУ.

У Леоніда Миколайовича у родині, крім нього було іще дві сестри: Кандлен Маргарита Олександрівна, 01.09.1967 р.н. і Романова Катерина Станіславівна, 03.12.1982 р.н.

З вересня 1980 року навчався в Шевченківській школі - інтернаті Миколаївської області, де здобув неповну середню освіту.

Після закінчення школи навчався в Миколаївському училищі при Чорноморському заводі, де отримав спеціальність токаря - фрезерувальника.

Працював на заводі мастильних систем м.Миколаєва токарем.

З 2003 року по 2018 рік проживав у с.Мішково- Погорілівка (пос. Ташкент), працював у приватного підприємця.

З 2018 року проживав у селищі Лоцкине Баштанського району Миколаївській області, працював у ПСП “Енеїда”, різноробочим.

Офіційно у шлюбі не перебував, але є біологічний син, Погорілий Олексій Леонідович, 02.09.2005 р.н.

28 лютого 2023 році пішов захищати батьківщину, пройшов 2 місяці навчання у м.Львові. Після навчання Леоніда Миколайовича направили в зону бойових дій. Протягом року безпосередньо брав участь у здійсненні заходів забезпечення національної безпеки і оборонної відсічі, а також стримуванні російської агресії.  

Загинув Леонід Миколайович 15.01.2024 року в результаті ворожого артилерійського обстрілу в селі Федорівка Херсонської області, отримавши осколкове сліпе поранення тулубу з ушкодженням внутрішніх органів.

АЛЕКСЄЄВ Дмитро Володимирович

Народився 17 січня 1987 року в місті Єсиль Єсильського району Тургайської області, Республіки Казахстан.

З 1993 по 2004 рік навчався в Лоцкинській ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Після школи навчався в Миколаївському професійно - технічному училищі № 11, де здобув спеціальність електрозварювальника.

А далі життєва дорога вела його у світ праці. Улюблена справа, майстерність, господарність, добросовісність і відповідальність привели до визнання та авторитету і поваги людей. Працював в Миколаївському залізничному ДЕПО.

Далі одруження. Кохана дружина - Алексєєва Валентина Юріївна, 06.07.1991р.н., вчитель, улюблена донечка - Алексєєва Євгенія Дмитрівна, 24.09.2015 р.н.  Щаслива родина принесла в його життя щастя, радість, натхнення. Дмитро був завжди з позитивним настроєм, доброзичливий, привітний, відповідальний, працелюбний, завжди готовий прийти на допомогу. Таким його пам'ятають односельці, рідні, друзі, однокласники...

З 2015 року працював в  ТОВ “ЮГ Спецтранс” машиністом дорожньо - транспортних машин.

А потім... ця клята війна...

З перших днів він пішов добровольцем в Роту охорони Баштанського РТЦК та СП, а вже через 2 місяці у найгарячіші точки Донбасу.  Пройшовши спеціальне навчання, став на захист України в 56 Мотопіхотній бригаді 1 батальйону 2 роти, 3 взводу (пізніше після поранення: 1 батальйон, 2 рота, 1 взвод). Дмитро захищав найгарячіші точки Донецького  та Запорізького напрямків.

          Чотири поранення, лічені дні на реабілітацію і знову туди, де вважав себе найпотрібнішим Україні, її народу...

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України нагороджений медаллю за участь в боях “Бахмутський рубіж” від 25.04.2023 року та  відзнакою Міністра оборони України “За поранення”( наказ Міністерства Оборони України № 45 від 11.01.2024 року).

Та не довелося дожити до Перемоги. 11 травня 2024 року обірвалося життя люблячого сина і батька, коханого чоловіка, улюбленого брата, дядька, вірного друга, надійного товариша, відданого сина України. Загинув Дмитро Володимирович під час виконання бойового завдання, поблизу населеного пункту с. Григорівка, Бахмутського району, Донецької області. У нього залишились батьки, дружина, донька та брат з сестрою.

Він був справжнім ГЕРОЄМ, СЛАВНИМ ВОЇНОМ.

КОВТУН Дмитро Вікторович

Народився  25 грудня 1979 року в селі Лоцкине Баштанського району Миколаївської області.                  

      У 1986 році пішов у перший клас Трихатської ЗОШ. Пізніше сім’я повернулася на проживання в селище Лоцкине, тому Дмитро продовжив здобувати освіту в Лоцкинській ЗОШ І-ІІІ ступенів, де отримав повну середню освіту.

Після школи навчався в Баштанському СПТУ і отримав спеціальність - газоелектрозварювальник.

Довгий час Дмитро Вікторович проживав в м.Миколаєві, де працював на різних підприємствах по спеціальності.    Був одружений. Після розлучення у 2018 році повернувся до рідного селища  Лоцкине, де проживав з мамою та вітчимом.

Призваний на військову службу 17 червня 2023 року. Відразу Дмитра направили на навчання - сапер-мінер в м. Кам’янець - Подільський. Пройшов вишкіл штурмових саперів в Німеччині. З 05 по 27 жовтня 2023 року зарахований в військову частину       А4638. З вересня 2023 року знаходився на Донецькому напрямку, виконував обов’язки сапера. Приймав безпосередню участь в активних бойових діях, неодноразово потрапляв під різні види обстрілів (мінометні, танкові, артилерійські). 14 лютого 2024 року під час військових дій під Авдіївкою отримав важке поранення голови, руки і очей (мінно-вибухова травма). Лікувався до 15 травня 2024 року. Після лікування направлений на передові позиції.

      7 червня 2024 року у бою Дмитро загинув. Рідним прийшло сповіщення: водій відділення керованого мінування, інженерно - саперного взводу інженерно-саперна рота групи інженерного забезпечення військової частини А4638, солдат Ковтун Дмитро Вікторович, 25.12.1979 р.н., захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України, загинув біля населеного пункту Нововодяне Сватівського району Луганської області 07 червня 2024 року”... Йому назавжди залишилось 45... Він з честю виконав службовий обов’язок, віддавши за мир в Україні, за територіальну цілісність Батьківщини найдорожче - власне життя...

Залишилися у Дмитра мама, батько, менший брат і сестричка. Добрий, чуйний, щирий син, брат, племінник, дядько - так відгукувалися про нього рідні. Людина, яка щиро любила всю свою родину, друзів та близьких людей.

Попрощатися із Дмитром  вийшла вся громада. Зустрічали героя односельчани зі скорботою в серці, стоячи на колінах, і з квітами в руках.   

Захоронений Дмитро Вікторович 14 червня 2024 року на кладовищі селища Лоцкине Баштанського району Миколаївської області.  На цвинтарі усі рідні, близькі, знайомі та односельці віддали шану герою. Тепер біля могили Дмитра майорить український прапор, який встановили рідні. 

МАЛЯРЕНКО Максим Ігорович

     Народився 01 липня 1998 року в с.Весняна Квітка Баштанського району Миколаївської області.

     У 2013році закінчив Інгульську загальноосвітню школу І – ІІІ ступенів і вступив до Надбузького професійного аграрного ліцею, спеціальність – тракторист.

    З 24.11.2016 року брав участь у здійсненні заходів забезпечення національної безпеки і оборонної відсічі, а також у стримуванні російської агресії в зоні АТО на сході України у військовій частині А 0224.

   28.04.2017 року здобув сертифікат військового досягнення « Курс з надання домедичної допомоги в умовах бойових дій». З 28.10.2017року брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні й проведенні  захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території населених пунктів Донецької та Луганської областей  – Сєверодонецька, Лимана.

  Потім деякий період працював за кордоном.

    З перших днів повномасштабного вторгнення добровольцем став на захист України. Мав звання старший солдат. 

     Маляренко Максим Ігорович нагороджений  медаллю «ОПЕРАЦІЯ ОБ’ЄДНАНИХ СИЛ ЗА ЗВИТЯГУ ТА ВІРНІСТЬ», грамотою за особистий внесок під час проходження Програми інструктажу з Об’єднаною багатонаціональною групою підготовки України на Яворівському полігоні, грамотою за участь у забезпеченні національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії Російської Федерації в Донецькій області в 2018 – 2019роках.

   Маляренко Максим неодружений. Він був добрим та щирим, завжди усміхненим та сповненим бажання жити, творити, радіти й любити. Перед ним відкривався весь світ, але Максим Ігорович  віддав своє життя за Батьківщину, з честю і до кінця виконавши свій службовий обов’язок.

   Життя Героя, вірного військовій присязі, який виявив стійкість і мужність у бою за нашу Батьківщину, обірвалося  10 травня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі міста Лиман Краматорського району Донецької області.

     Йому назавжди залишиться 23….    

     У загиблого залишилися батьки, брати, сестра , племінники.

МУСІЄНКО Олександр Валентинович

Народився 03 січня 1976 року в  м. Миколаїв, Миколаївської області. Жив з батьками  та навчався в місті Баштанка. Отримав освіту в Новобузькому технікумі. Був затребуваним спеціалістом.

       Починав свій кар’єрний шлях з колгоспу «Добра Криниця» на посаді електрика.

       Основну частину життя пропрацював головним енергетиком та головним інженером на таких підприємствах як Баштанська птахофабрика, Фрея-Агро.

  Останнім часом працював головним енергетиком фірми Віста -К в селі Калинівка, Вітовського району, Миколаївської області.

           19.03.2023 року був призваний до лав ЗСУ. Воював у складі 66 ОМБр , мав звання старшого солдата. Загинув внаслідок  стрілецького обстрілу від смертельних поранень 20.07.2024 року в селі Макіївка, Луганської області у віці 48 років.

Був одружений, мав дружину та двох синів, які продовжують династію енергетиків.Олександр був доброю, чуйною та відповідальною людиною. Був гарним сім’янином та прикладом для своїх дітей, а також турботливим дідусем.

В юнацтві захоплювався грою у футбол, був хорошим товаришем, мав багато друзів. Вся родина, дідусі, бабусі, його батьки є вихідцями та жителями села Добра Криниця.

Похований на кладовищі в селі Добра Криниця біля свого сина.